Капто Олександр Семенович

Олександр Семенович  Капто народився  14 квітня 1933 року в селі Вище - Тарасівка на Дніпропетровщині. В 1957 році закінчив  Дніпропетровський університет, з 1957 року по 1961 рік - секретар Жовтневого райкому, Дніпровського міському та обкому ЛКСМ України, з 1961 по 1966 рік - займався науковою діяльністю в Інституті філософії НАН України, працював в українській республіканській молодіжній газеті, з 1966 по 1968 - другий секретар ЦК ЛКСМ України, з 1968 по 1972 -  перший секретар ЦК ЛКСМ України, з 1971 по 1985 - депутат Верховної Ради УРСР трьох скликань, з 1972 по 1986 - секретар Київського міському і обкому партії, заввідділом культури ЦК Компартії України, секретар ЦК Компартії України.

 З 1986 по 1988 Олександр Капто працював Надзвичайним і Повноважним Послом СРСР на Кубі, з 1988 по 1991 -  першим заступником завідуючого Відділом ЦК КПРС у зв’язках з соціалістичними  країнами, завідуючим Ідеологічним відділом ЦК КПРС, з 1991 по 24.01.1992 - Надзвичайним і Повноважним Послом СРСР в Китаї (останній  СРСР і перший РФ). Після розвалу Радянського Союзу він повністю зайнявся науковою роботою:  з 1992 по 1993 - головний науковий співробітник, а з 1993 по 1996 - завідуючий Міжнародної кафедри ЮНЕСКО з соціальних і гуманітарних наук, з 1996 - заступник директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН. Обирався кілька разів до складу Політбюро ЦК Компартії України і двічі на ХХУІ і ХХУІІ з’їздах  - до складу ЦК КПРС.

Олександр Семенович здійснив офіційні візити в 46 країн світу в якості керівника або члена державних, політичних або молодіжних делегацій.

Наукову діяльність в Інституті філософії АН України О.С. Капто спочатку поєднував з роботою в українській республіканській молодіжній газеті (1961-1966рр.). В цей  час пріоритетними для нього були проблеми соціальної активності молоді та соціальні проблеми виховання, що знайшло відображення в дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук, присвяченій громадській активності як моральної межі особистості.

Працюючи секретарем Жовтневого райкому, Дніпропетровського міському та обкому комсомолу (1957 – 1961 рр.), другим і першим секретарем ЦК комсомолу України, досліджував проблеми молодіжного руху, місце молоді в соціальній структурі суспільства. І пізніше, займаючись політичною, державною і дипломатичною діяльністю, продовжив дослідження соціально-політичних проблем особистості.

У 1985 р. О.С. Капто захистив докторську дисертацію з філософії.

За дорученням керівних органів Росії та України спільно з АН СРСР проводив всесоюзні конференції, присвячені розвитку суспільних наук. Брав активну участь в міжнародних симпозіумах, конференціях, засіданнях «круглих столів» з активних міжнародних і внутрішньополітичних проблем.

Як перший заступник завідуючого відділом ЦК КПРС, займався вирішенням багатьох питань розвитку вітчизняної фундаментальної науки, в тому числі і соціології, її зв’язків зі світовим науковим співтовариством.

Зараз О.С. Капто проживає в Москві, проводить велику роботу з підготовки кадрів соціологів і політологів: читає лекції для аспірантів і докторів, займається організацією стажувань зарубіжних молодих вчених, керує радою з захисту докторських дисертацій «Соціологія духовного життя» при ІСПІ РАН і експертною радою ВАК з політології.

В останні роки в сфері наукових інтересів і наукової спеціалізації Олександра Семеновича – проблеми війни і миру, міжнародних відносин, соціології, політики, моралі, професійної етики. Багато уваги вчений приділяє і проблемам безпеки Росії.

Вчений підтримує наукові зв’язки з філософським факультетом МГУ, кафедрою політології Академії державної служби при Президентові РФ, Інститутом соціально-політичних досліджень при Адміністрації Президента Республіки Білорусь, науковими установами Югославії, Словаччини, Китаю, Франції. Бере участь у підготовці аналітичних матеріалів та науково-практичних рекомендацій для державних органів Росії, а також для керівних структур Союзу Білорусі та Росії.

Олександр Семенович Капто нагороджений трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», орденом Дружби Народів, кубинським орденом «Солідарність», шістнадцятьма медалями. Його заслуги відзначені також медаллю імені видатного вченого – першого голови товариства «Знання» академіка С.І. Вавилова «За видатний внесок у поширення наукових знань, просвітницьку та гуманітарну діяльність».

Коли я вивчала ці матеріали, то була вражена тим, скільки може зробити одна людина! Як цей звичайний хлопець із вчительської сім’ї, випускник сільської школи зміг досягти таких висот? Що допомогло йому стати видатною людиною нашої епохи? Відповідь одна: сила духу, волі, цілеспрямованість, жага знань.

За роки своєї плодючої праці  Олександр Семенович написав такі наукові   роботи:

• «Працьовитість і громадська активність»,
• «Соціальна активність як моральна риса особистості»,
• «Громадська активність молоді»,
• «Соціальна активність молоді»,
• «Соціальні підстави культури світу»,
• «На перехрестях життя: Політичні мемуари»,
• «Етика бізнесу»,
• «Дипломатія нового міжнародного світо устрою»,
• «Трудовий фронт Великої Перемоги»,
• «Етика менеджменту»,
• «Від культури війни до культури миру»,
• «На зламі століття. Записки політика і дипломата»,
• «Нобелівські миротворці» та ін

14 листопада 2011 року Капту Олександру Семеновичу присвоєно звання «Почесний професор факультету політології МДУ» за значний внесок у розвиток політичної науки, атестацію наукових кадрів і плідну співпрацю з факультетом політології Московського державного університету імені М.В. Ломоносова.А в січні 2012 року нашого знаменитого односельця запросили до рідного  Дніпропетровська, звідки почалась його громадська, політична і наукова діяльність. В місті, яке святкувало своє 80-річчя, в національному університеті імені Олеся Гончара вчений отримав звання «Почесний доктор ДНУ»

Під час зустрічі зі студентами Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, що передувала урочистому врученню мантії почесного доктора, Олександр Семенович поділився, за його ж висловом, «окрайцями думок» про значення у власному житті цього навчального закладу. Рівно 60 років тому він переступив поріг ДДУ. Для хлопця з глухого повоєнного села Іллінка Томаківського району Дніпропетровської області це була величезна подія. Уявіть собі, у сільській семирічці школярі писали на газетах (бо зошитів не було) рідиною з бузини (чорнила теж не було). Щоб закінчити десять класів, довелося ходити за дев’ять кілометрів до Марганецької школи. Вступати до університету потрібно було з документами, тож хлопцеві встановили вік по зубах, щоб отримати нове свідоцтво про народження, бо паспорт був втрачений під час війни. І тільки після цього Олександрові вдалося дістатися… на проїжджому товарняку до Дніпропетровська, а перед тим, як зайти до приймальної комісії університету, йому довелося у Дніпрі змивати з себе руду. 

«Спогади повертають мене до тих днів… У школі мені пророкували майбутнє фізика чи математика, але я писав вірші, і бачив себе у майбутньому, як мінімум, Пушкіним, - говорить жартома Олександр Семенович, - тому і вступив на українське відділення історико-філологічного факультету, незважаючи на те, що тоді усіх медалістів зарахували на щойно створений фізтех, і мене в тому числі. У другому гуртожитку ми,  13 осіб в одній кімнаті, жили прекрасним юнацьким життям. Спілкування з викладачами ніколи не забуду. Георгій Микитович Гай, Дмитро Харитонович Баранник, Василь Семенович Ващенко - це лише кілька прізвищ з цілого покоління викладачів, якими ми пишалися і будемо пишатися. Куди б мене не кидало життя, я завжди намагаюся не підвести своїх викладачів. Ці люди виховали в мене такі риси, що мені соромно було б на якихось етапах життя схибити. Тим, що я знайшов себе у різних сферах, завдячую лише гарту в Дніпропетровському університеті.»

Олександр Семенович розповів, що мав прекрасні стосунки з письменниками Олесем Гончаром та Павлом Загребельним, товаришував з Кубинським лідером  Фіделем Кастро. Сьгодні  вчений є віце-президентом московського товариства  «Днепряне», яке об’єднує усіх дніпропетровців у Москві. І взагалі, сповнений творчих і наукових планів, Олександр Семенович пообіцяв подарувати Дніпропетровському національному університету тритомне видання власної «Енциклопедії миру», яке незабаром повинне вийти у світ.

Олександра Капта і його сім’ю і зараз добре пам’ятають односельці, хоча він і рідкий гість на батьківщині. Ось деякі їхні спогади .

Сім’я Капта Олександра Семеновича пережила страшні роки голоду. Сусіди розповідали, що батько Капто Семен Трохимович працював ветеринаром. Щоб врятувати людей від голоду, він ішов на хитрість: вибраковував  корів. Їх забирала сусідка Литвин Марфа, доглядала, годувала, доїла, цим і врятувала багато сімей  від голодної смерті. 

 Олександр Семенович добре пам’ятає роки Великої Вітчизняної війни. Коли ми працювали над цією роботою, то  попросили його поділитися з нами своїми спогадами:

        «На початку війни багато чоловіків (причому, різного віку), не чекаючи повідомлення від військкомату, добровольцями йшли на так звані збірні пункти з проханням зарахувати їх у військові підрозділи і відправити  на передову. Так, зокрема, вчинив і мій батько Капто Семен Трохимович, для якого, як учасника фінської війни, не потрібно було багато часу, щоб швидко «вписатися» у фронтове життя.

Коли влітку  1941 року фашисти вторглися в наше село (с. Грушівка, нині Іллінка Дніпропетровської області), сусід, який жив поруч з моєю родиною, вийшов зустрічати непроханих гостей з хлібом -  сіллю на вишитому українському рушнику. Нацистами такий жест був оцінений високо – за таку «гостинність» сусід був удостоєний посади старости. Щоб показати ще більшу вірність, він пішов навіть на те, що за своєю ініціативою відправив свою дочку в Німеччину на рабську працю (після звільнення в 1945 році американськими військами він назавжди поїхав до Австралії) . Не менш драматично склалася і доля двох його синів: один пішов в поліцаї і вірно служив фашистам, а другий – в партизанський загін. Під час однієї з проведених німцями каральних операцій проти  партизанів брат – поліцай власноруч знищив свого брата – партизана і опустив його тіло в ополонку великого озера. Ось такі перипетії відбулися тільки в одній сім’ї, і мені, тоді восьмирічному хлопчику, не з розповідей і книг, а на власні очі довелося побачити війну..»

       Народна мудрість говорить, що хороше і велике бачиться здалеку.

Не можна без історії,

ніяк не можна.

Вона – це земляки мої.

І велична її сторінка кожна…

       Ми гордимося своєю країною, її талановитими людьми, її історією І серце моє співає, горде тим, що і я – часточка цього великого народу, який славиться у всьому світі. Я пишаюся тим, що моя школа має таких випускників, як Олександр Капто. І хочеться мені, щоб узнали і  почули  про нього якомога більше людей не тільки Придніпров’я, а й усієї України.

Ми – українці. Молоде покоління молодої держави. І ми гордимося тим, що ми – кровні нащадки тих людей, які створювали нашу державу, берегли та розбудовували її. І так хочеться бути гідними їх!